нишпорив у своєму килимовому саквояжі, витяг звідти безліч друкованих афіш і почав їх голосно читати.
В одній афіші говорилося, що „відомий д-р Арман де-Монтальбан з Парижу“ прочитає лекцію про науку френології у такій там залі та в такий день; білети по десять центів; на лекції він „видаватиме бюллетені про вдачу людини за двадцять центів з особи“. Герцог пояснив нам, що цей доктор Арман — це він сам. На другій афіші його називано теж „відомим усьому світові трагиком“, виконавцем Шекспірового репертуару, Гарріком молодчим з Дрюріленського театру в Лондоні. Одно слово, на кожній афіші він звався иншим ім'ям та вихвалявся всякими дивовижними подвигами, наприклад таке, що він „знаходив воду та золоту руду чарівною палицею“, або одвертав „чарування“ та инше таке.
— Але найбільше я все таки люблю трагичну музу! — скрикнув він. — Чи пробували ви коли-небудь грати на кону, ваша величність?
— Ні, — відповів король.
— Ну, то ви скоро спробуєте, — рішив герцог. — У першому ж городі, до якого ми пристанемо, ми наймемо залу й заграємо сцену бою на шпагах з „Річарда III“, або сцену на балконі з „Ромео та Джульєти“. Що ви на це скажете?
