Під першим наметом, куди ми прийшли, промовник читав народові гимн: прочитає рядків зо два і всі починяють співати; так велично це виходило: стільки їх співало і з таким запалом. Народ потроху захоплювався і співав усе голосніше та голосніше; нарешті скінчилося на тому, що деякі почали завивати, а инші просто кричати з усієї сили. Потім промовник почав говорити проповідь, та ще й з яким запалом: він то кидався по кафедрі, то нахилявся наперед, простягти руки; постать його увесь час ворушилася і він вигукував слова що-сили. Иноді він трусив кулаками над головою, кричучи: „Це мідяний змій у пустині! Гляньте на його і будете живі!“ А люде гукали: „Слава! Амінь!“
І так не перестаючи. За цим криком та ґвалтом не можно було розібрати, що промовник говорить. Багато слухачів схоплювалося зо своїх місць та самопихом протискувалися наперед, а сльози так і текли їм по щоках; як же всі грішники зібралися перед ослонами, вони почали співати, кричати та кидалися на солому, немов несамовиті.
Одначе, я помітив, що мій король кудись протискається, потім за його голосом не стало чути инших голосів, нарешті дивлюсь — він уже лізе на кафедру, просячи промовника дозволити йому сказати кільки слів до народу. Той згодився. Він оповів, що був морським розбійником
