зад, а очі звів до неба. Потім почав кричати, стогнати та скреготати зубами. Увесь час, поки говорив, він верещав, кидався, давав собі стусанів у груди, — одно слово, телесувався так, що я ще ніколи зроду не бачив такого. Ось ця промова. Мені не важко було її вивчити, поки він товкмачив її королю:
Чи бути, чи не бути — ось карлючка,
Що вгородилась у моє життя!
Хто б сте́рпів кривду й злобу світову
І ждати б став, аж поки ліс Бірнамський рушить в Донзінан?
Умерти, чи заснути, більш нічого…
А може бачить сни — от тут то й є перѐпин!
Коли б не страх чогось, що буде там по смерти,
То хто б схотів ввесь вік терпіти муки,
І посміховища, і сильних гніт і знущання,
Загайливість закону, підлість суддів
І тихий спокій у могилі.
Дункане! чуєш? Стукаю! Прокинься!
Вже краще зносьмо біди ті, що маєм,
Аніж тікать до инших, нам незнаних.
Отак нас совість робить боязькими,
А то б раз трахнув і скінчились
Всі мукі серця і тортури.
Та цитьте!… цитьте!,.. Офеліє! О німфо уродлива!
Мої гріхи ти пом'яни у молитвах!…
І в монастирь іди! Не треба нам тебе!
У манастирь!…
Старому ця промова дуже сподобалася, він скоро так її вивчив, що міг проказати, не спиняючись, так ніби його сотворено за-для театру. Як він переймався ролею та роспа-
