— Одурено! Нас одурено!
Посхоплювалися, кинулися, мов скажені, на сцену, щоб повчити трагиків. Але якийсь високий, гарний із себе хлопець став на ослін і скрикнув:
— Стривайте! Одно слово, джентльмени!
Всі спинилися, щоб послухати.
— Нас одурено і гидко одурено! Але нам зовсім не хочеться стати посміхом усьому городові й слухати все життя, як із нас глузують. Адже так? Ось що треба зробити. Вийти звідси тихенько, немов нічого не сталося, похвалити цю виставу й одурити всіх инших городян. Тоді ми опинимося в однаковому з ними становищу. Хиба це не розумно? („Правда! правда!“ — гукають глядачі). Чудово! Ну, так ні слова про те, що нас одурено. Розійдімося додому й радитимем кожному подивитися на трагедію.
Другого дня по всьому городу тільки й мови було, що про чудову виставу. Театр був повнісінький, і ми знову так саме одурили глядачів. Як ми з королем та з герцогом вернулися додому на плит, у нас була гарна вечеря. Так як опівночі вони заставили мене з Джімом випливти спершу насеред річки, а вже потім сховати плит на ніч на дві милі нижче за город.
Третього вечора театр був знову повний, тільки глядачі були вже не нові, а все ті самі,
