Досить з нас і цих двох, більше я б не видержав.
— Я згожуюся з тобою, Джіме. Але ці вже сидять на нашій шиї. Ми повинні пам'ятати, хто вони такі й поступатися їм.
Чи варт було виясняти Джімові, що це не справжні королі та герцоги? Це була б даремна праця!
Я ліг спати, і Джім не будив мене, як надійшла моя черга стояти на вахті, — він часто це робив. Як я прокинувся вдосвіта, він сидів, похнюпивши голову, і стиха стогнав. Я не звернув на це уваги й не перепиняв його. Я знав, чого він сумує. Він згадував про жінку та про дітей, що зосталися там далеко. Ще ніколи за своє життя він не виїздив з дому, а я певен, що він любив свою сем'ю не менче, ніж білі люде люблять свою. Це може здатися дивним, але я певен, що це так. Він часто плакав ночами як думав, що я сплю, і сумував, і все примовляв: „Бідолашна, маненька Ліза! Бідолашний Джоні! Не побачу я вас більше ніколи, ніколи!“ Гарний був негр цей Джім, добрий!
Цього разу я сам заговорив з ним про жінку та про дітей.
— Чогось особливо важко мені сьогодні на серці, — сказав він, — бо почув я там на березі, дитячий крик, потім стусани, і я згадав, як одного разу зробив погано з своєю манень-
