кою Лізочкою. Їй було тоді всього чотирі роки; у неї зробилася скарлатина і вона мало не вмерла. Але потроху дівчинка одужала. Стоїть вона раз біля мене, а я й кажу їй: „Зачини двері!“ Вона не послухала, стоїть собі і всміхається, поглядаючи на мене. Це мене розсердило. Я знов кажу голосно: „Не чуєш хиба, що я сказав? Зачини двері!“ Вона стояла, не ворушачись та все всміхалася. Я розлютувався: „Добре! Так от на́ ж тобі!“ — Замахнувся і вдарив її так, що вона покотилась додолу. Потім я пішов у другу хату й не вертався хвилин із десять. Прихожу назад — двері все ще одчинені, а дівчинка стоїть біля їх спустила оченята й тихенько плаче, сльози так і котяться. Я розсердився ще дужче і хотів знову вдарити дитину. Але в цю мить вітер грюкнув дверима, вони зачинилися знадвору, грімнувши над самим вухом у дитини. Господи помилуй! Дитина не ворухнулася. Серце в мене так і похололо! Мені стало так погано, так погано, що й сказати не можно. Я вийшов з хати тремтючи, потім потихесеньку одчинив двері, просунув голову над плечем у дитини і відразу крикнув: „У-у!“ скільки сили і як тільки міг голосніше. Дівчинка не ворухнулася… О, Геку я гірко заплакав, схопив її на руки: — „Бідна дитинко! — кажу: — Хай Господь милосердний простить старому Джімові, а він сам не прос-
