лет, та хиба мало їх! Але з ними Пітер найдужче приятелював і частенько про їх писав додому, — то Гарвей уже знатиме, де знайти друзів, як приїде.
Старий роспитувався далі, аж поки заставив парубка все розляпати. Про що він тільки не роспитувався — про всіх та про все в ньому благословенному городі, а надто про цих Вільксів. Усе йому треба було знати: і з чого жив Пітер, — він був чинбарь, і з чого жив Джордж — він був столяр, і хто такий Гарвей — діссідентський пастор — і таке инше й таке инше. Нарешті він спитався:
— Чого це ви йдете так далеко до пароходу?
— Бо цей парохід великий, і я боявся, що він не зупиниться там зовсім. Ці великі ні за що не зупиняться, як що на їх гукають. Парохід з Цінцінаті — той зупиняється, а цей із Сен-Луї.
— А цей Пітер Вількс був заможний?
— О, таки багатенький! Він мав будинки, землю і думають, що він зоставив тисячі зо три, з чотирі грошей, схованих десь дома.
— А коли, ви казали, він умер?
— Я не казав коли, але це було вчора ввечері.
— Так це завтра похорон?
— Еге, так о-півдні.
— Ну, все це дуже сумно, але нема що робити! Усі ми повинні померти раніше, чи піз-
