Обидва стали дожидатися пароходу. Так як опівдні пропливло два маненьких пароходики, але виявилось, що вони обидва йшли не здалека. Ось нарешті, з'явився великий парохід і вони гукнули на його. По нас прислано човник і ми перепливли на парохід. Парохід ішов із Цінцінаті, але як на йому довідалися, що нам треба пропливти всього з чотирі-п'ять миль, то начальство пароходу розлютувалося й почало лаятися, говорячи, що зсадить нас. Але король був спокійний.
— Як що джентльмен, — сказав він, — має змогу заплатити по долларові за милю, щоб його привезено та одвезено на берег човном, то й за-для пароходу не важко довезти його, — адже так?
Ті пом'якшали зараз же і сказали, що тепер уже все гаразд; як ми доїхали до города, нас туди одвезено човном. Чоловіка з двадцятеро цікавих збіглося подивитися на човен. Король озвався до їх:
— Чи не можете ви, джентльмени, показати мені, де живе Пітер Вількс?
Ті зглянулися та похитали головами, немов хотіли сказати: „Ну, що я вам казав?“ Один із їх промовив тихо, обережно:
— Дуже шкодую, добродію, але ми можемо тільки сказати вам, де він жив до вчорашнього вечера!
І не стямився я, як цей шахрай так і ки-
