нувся на шию тому чоловікові, уперся підборіддям йому в плече та й почав хлипати.
— Ох! наш бідний брат умер! не судилося нам побачитися з їм!… Ох, яке страшне горе!…
Потім він озирнувся хлипаючи й почав щось показувати герцогові руками, а той — чорт би його взяв! — упустив з рук саквояж та й заревів, як віл. Їй-бо я не бачив іще таких дотепних шахраїв, як ці двоє!
Ну, звісно, люде обступили їх, спочуваючи, розважали їх усякими добрими словами; хто тяг за їми саквояжі на гору, хто піддержував, як вони йшли та плакали, хто оповідав королеві про останні хвилини його брата, а король показував усе це герцогові на миґах. Обидва так побивалися за мертвим чинбарем, немов поховали рідного батька, — от ледацюги! Гидко було дивитися на їхні штуки, сором за їх ставало!
В одну мить новина оббігла ввесь город. Куди не глянь, звідусіль бігцем бігли люде, навіть каптани та куцини дехто вдягав біжучи. Скоро ми опинилися серед цілого стовпища. Крик та ґвалт був такий, немов цілий полк марширує. З усіх дверей та з вікон стирчали цікаві голови, що-хвилини хтось питав, визираючи з-за паркану:
