— Що, приїхали?
А ті, що бігли за стовпищем, відповідали:
— Вони! Їй-бо вони!…
Як ми дійшли до дому, вся вулиця була повна народу, і всі троє дівчат стояли на порозі. Мері-Джен мала руде волосся, але була дуже гарненька, — таких я ще й не бачив. Її обличча та очі сяли з радощів — так вона зраділа з того, що приїхали дядьки. Король роскрив обійми, Мері-Джен кинулася йому на шию, а заяча губа підбігла до герцога і почалася кумедія! Мало не всі, принаймні жінки, плакали з радощів, дивлячися, як родичі нарешті побачилися та такі щасливі вкупі.
Король нишком штовхнув герцога ліктем, потім озирнувся, побачив труну, що стояла в кутку на двох стільцях, і тоді обидва, обнявшися та притуливши одну руку до очей, пішли туди, врочисто ступаючи. Всі розступилися, щоб дати їм дорогу. Гомін та ґвалт одразу змовкли, почулося: шш! Мужчини всі поскидали шапки і стояли, похнюпивши голови; чути було, як пролітала муха. Дійшовши до труни, вони похилилися, зазирнули туди і так заревли, що можно було почути в Орлеані. Вони обнімалися, упіраючися підборіддями один одному в плечі, це було хвилини зо три, з чотирі. Я ніколи не бачив, щоб хто так заливався сльозами, як цих двоє шахраїв, і — уявіть собі — всі брали з їх приклад. Скільки тут
