— Друзі моі! — почав він. — Мій добрий покійний брат зробив великодушно з тими, що зосталися в цій долині скорботи. Він був великодушний і до цих маненьких овечок, яких любив та пестив, — бідолашні сирітки без батька та без матері! Звісно, він зоставив би їм ще більше, як би не боявся скривдити свого дорогого Вілляма та мене. Але питання: чи скривдило б це нас? Мені здається, що тут не може бути ваганнів. Які б ми були брати, як би не зрозуміли його замірів у такий час? Які б ми були дядьки, як би згодилися грабувати — еге, пограбувати цих ласкавих, бідних овечок, яких він любив? Скільки я знаю Вілляма, — а мені здається, що я знаю його добре, — я думаю, що й він… Хоча, постривайте, я спитаюся в його.
Він повернувся і став щось руками показувати герцогові. Герцог спершу нерозумно витріщив очі, потім одразу немов зрозумів його думку, та як кинеться до короля, ревучи з радощів, та як почне його давити в обіймах — здається, й кінця цьому не буде.
— Я так і знав, — казав далі король. — Маю надію, що всі присутні бачуть з цього, які в його почуття. От, Мері-Джен, Сусанно, Джоан — от візьміть гроші, візьміть їх усі. Це подарунок покійного, що лежить там унизу холодним трупом, але запевне його душа радіє в цю хвилину!
