„які тверді печені курчата“ та иншу таку дурницю, — звісно, як звичайно говорять господині, щоб їх похвалено, а гості, розуміючи в чому річ, що-хвилини відповідали: „Як це вам щастить так смашно підпікати бішкокти?“ або: „скажіть, Бога ради, де ви добуваєте такі чудові пікулі?“ та отаку всячину, — порожня балаканина, одно слово, як завсігди говориться на вечерях з гостями.
Як бенкет скінчився, ми з Заячою губою сіли вкупі в кухні їсти недоїдки, тим часом як инші допомагали неграм мити посуд. Заяча губа все випитувала в мене про Англію і були хвилини, коли я мало не пробовкнувся.
— Чи бачив ти коли-небудь короля, — питалася вона.
— Кого це? Вілляма четвертого? Авжеж, він завсігди ходить до нашої церкви! — Я згадав потім, що він давно вмер, одначе й оком не моргнув.
— Як завсігди ходить до церкви? — здивувалася вона.
— Еге, що разу. Його ослін проти нашого, по той бік од кафедри.
— А я думала, що він живе в Лондоні?
— Авжеж у Лондоні, а то ж де?
— Та ж ви жили в Шеффільді?
Ну, думаю, попався я! Довелося вдати, ніби я подавився кісточкою з курчати, а за той час устиг обміркувати, як мені виплутатися.
