чив, що це все ні до чого. Одного разу Том послав одного хлопчика, щоб він пробіг по місту з запаленою палкою, — він називав це смоляником (то було гасло, щоб уся ватага збіралася); як ми зібралися, він сказав нам, що шпиги повідомили його про те, що завтра ціла валка еспанських купців та багатих арабів стане табором недалечко від нашої печері; мають вони двісті слонів, шістьдесят верблюдів та тисячу мулів, навантажених діямантами, а сторожі в їх нема навіть чотирьохсот салдатів, так нам неодмінно треба засісти й порізати людей та забрати всю здобич. Наш отаман звелів нагострити шаблі, почистити та понабивати рушниці — одно слово, приготуватись до бою. Нам ніколи не щастило пограбувати навіть возика з морквою, а все таки треба було приготувати шаблі та рушниці, то б то — шматки жерсти та держална з мітел. Таку зброю хоч гостри, хоч не гостри, а все нічого не буде, — ні до чого вона! Я не вірив, щоб нам пощастило дати раду з такою купою еспанців та арабів, але мені дуже хотілось побачити слонів та верблюдів; через те на другу суботу я точно прийшов на зібрання; почувши гасло, ми вискочили з гущавини мов божевільні та й кинулися зо шпиля вниз. Але там не було ні еспанців, ні арабів, ні слонів, ні верблюдів. Це просто бавилися школярі з недільної шко-
