ли, та й то тільки з найменчого класу. Ми кинулись на стовпище і погнали дітей з гірки; та ми не здобули нічого, опріче кількох пряників та бутербродів; правда, Бен Роджерс взяв у бран стару обдерту ляльку, а Джо Гарпер молитовник та ще якесь книжчатко; але вчителька заступилася і заняла нас так, що ми розгубили й здобич по дорозі. Діямантів ніяких я не бачив і сказав про це Томові Сойєрові. Він одповів, що навпаки, там лежали їх цілі купи, так саме були там і слони, і араби, і таке инше. „Через віщо ж ми їх не бачили?“ здивувався я. Він мені вияснив, що коли б я не був такий неук, то міг би прочитати одну гарну книжку, зветься вона „Дон Кіхот“, і тоді зрозумів би все, не роспитуючись. „Усе це, — каже, — чарування. Перед нами були сотні салдатів і слони, і дорогі речі, та тільки у нас єсть вороги чарівники, от вони це все й перекинули, на зло нам, у недільну школу.“
— Ну, добре, — сказав я, — так тепер нам треба знайти й побити цих чарівників.
Том назвав мене дурнем.
— Зрозумій же ти, що чарівник може викликати страшенно багато ду́хів і вони порубають нас в одну мить на шматочки, — і не схаменемося! Усі вони високі-превисокі з дерево, а завтовшки з башту!
— Ну, а як би й ми покликали собі на до-
