В мене серце похололо зо страху. Години дві перед цим, мені було б мало не байдуже, але тепер це стурбувало та засмутило мене. Король переполохався.
— Як то! Поїхати і не продати иншого добра? Втекти здуру й покинути тут усякого добра на вісім або на десять тисяч долларів? Адже воно все тут!
Герцог почав бурчати: — „Досить з нас, каже, і торби з грошима, нема чого поривати очі на инше та й неблагородно пограбувати зовсім бідних сиріт, одняти в їх усе до цурки.“
— От як ти міркуєш, — одповів король. — Ми нічого в їх не однімемо, опріче цих грошей. Утратять тільки ті, що купуватимуть речі: ледві виявиться, що ми не були справжніми спадкоємцями, — а виявиться це скоро, — тоді признано буде, що продаж не має ваги і всі речі вернено буде назад. Сироти знову одержать свій будинок, — досить із їх і цього: вони молоді, здорові, можуть собі заробити шматок хліба. І страждати їм не доведеться. Подумай тільки, єсть на світі тисячі та тисячі людей, що їм далеко гірше живеться. Годі, нема чого їх жаліти.
Одно слово, король умовляв його так, що він нарешті поступився: „Добре“, каже, „я згоджуюсь, але на мою думку страшенна дурниця зоставатися тут, коли цей клятий доктор сидить у нас на шиї“.
