Двері в залу, де лежав покійник, були одчинені, — в обох хатах було по свічці. Пішов я далі в залу; там не було ні душі, опріче Пітерового трупу. Але двері з неї було замкнено і ключа в дверях я не знайшов. Саме в цю хвилину я почув, що хтось іде ззаду, — це хтось ішов униз по східцях. Я вбіг до зали, швидко озирнувся — єдине місце, куди можна було сховати торбу, це була труна. Віко було трохи відсунене, видко було покійникове обличча, накрите мокрим рушником, та його убрання. Я кинув торбу з грішми під віко, просто покійникові на руки, — торкнувшися до їх, я затремтів, такі вони були холодні, потім кинувся геть і сховався за дверима. Увійшла Мері-Джен. Вона тихо наблизилася до труни, стала навколішки й затулила обличча хусткою: я знав, що вона плаче, хоч вона стояла до мене спиною. Я вискочив нишком з хати, але проходячи проз їдальню, схотів упевнитися, що мене ніхто не бачив: зазирнув у щілинку — все добре: вартові навіть не ворухнулися. Обережно прокрався я до ліжка, сердитий, що так нерозумно все сталося. А я так силкувався, підводив себе під таку небезпешність!.. Ще як би гроші могли там зостатися, то ще б нічого: як ми одпливемо далеко, миль за сто або за двісті вниз річкою, я можу написати Мері-Джен, а вона одкопає гроші й забере їх. Але найпевні-
