— Стривай, подумай гарненько.
Я замислився, а потім і кажу:
— Еге, правда, я кільки разів помічав, як туди ввіходили негри.
Обидва так і підскочили.
— Як? Невже всі ввіходили?
— Ні, принаймні не всі відразу… Се б то, по правді сказати, я тільки раз бачив як вони виходили звідти всі вкупі.
— Ага! Коли ж це було?
— У той день, як був похорон, уранці. Було не дуже рано, бо я заспав. Тільки я почав сходити вниз по східцях, дивлюсь — аж вони тут…
— Добре! Кажи, кажи!… Що ж вони робили?
— Нічого не робили, скільки я помітив, прокрадалися звідти навспинячки. Я думав, звісно, що вони ввіходили, щоб прибрати в хаті в вашої величносте, подумавши, що ви зволили вже встати; але потім, побачивши, що ви ще спите, вони силкувалися вийти яко мога тихше, щоб не мати прикростей та не збудити вас, як що вже раніше не збудили.
— Ну, тисяча чортів! Оце так добре! — скрикнув король.
В обох пики стали мізерні та збентежені. Вони стояли, замислившися і чухаючи потилиці. Нарешті герцог хрипко зареготався:
— Ні, це чудово! Як гарно ці браві негри заграли свої ролі, вдавши, ніби їм сумно, що
