що з цього добра не було, то я в тому стільки ж винен, скільки й ти, ні трохи не більше.
— У всякому разі негри були б іще тут, у цій хаті, а наш би вже й слід захолов, як би послухано моєї поради.
Король пробурчав щось і зігнав свою злість на мені. Він мене страшенно вилаяв за те, що я не прийшов до його зараз же й не росказав, як негри виходили з його хати і взагалі поводилися непевно. Кожен дурень догадався б, що тут щось не теє. Нарешті почав лаяти себе самого. Все це сталося, мов, через те, що він устав тоді ранесенько, не так, як звичайно. Хай він буде проклятий, як що таке скоїться ще раз!…
Так вони й гризлися проміж себе, а я радів у душі, що догадався все звернути на негрів, ні трохи їм не пошкодивши.
Тим часом треба було вставати. Я зійшов із свого горища. Проходячи проз дівчачу хату, я побачив, що двері одхилені, а Мері-Джен сидить над одчиненою старою скринею. Вона складала свої речі, збіраючися їхати в Англію. Але тепер вона сиділа із згорненою сукнею на колінах і, затулившися руками, гірко плакала. Мені стало страшенно шкода її, та й кожний пожалів би її. Я ввійшов до неї.
