— Панно Мері-Джен, от ви не можете бачити, як у людей яке горе, і я теж не можу бачити, — їй-бо! Скажіть, що̀ вам? Чого ви плачете?
Вона плакала за неграми, так я й думав. Вона казала, що тепер чудову подорож до Англії їй отруєно. Вона не може бути там щаслива, знаючи, що бідну негритянку навіки розлучено з дітьми.
Тут вона ще дужче заплакала.
— О Боже мій, Боже мій! — казала вона з одчаєм. — Вони ніколи вже не побачуться.
— Побачуться неодмінно! — скрикнув я, — і не далі, як через два тиждні, вже я знаю!..
От і вихопилася в мене таємниця несамохіть, і не схаменувся я. Дівчина відразу обняла мене за шию руками, благаючи сказати ще та ще.
Я схаменувся, що сказав занадто багато та занадто несподівано, — от тепер і загнано мене на слизьке. Я просив її дати мені подумати трохи, поміркуватися. Вона сиділа схвильована, чудова, нетерпляче дожидаючися, але все ж мала вигляд щасливий та задоволений, як та людина, що їй вирвано хворий зуб. Я все міркував; мені здається, що людина, яка каже правду, опинившися в скрутному становищі, підводить себе під велику небезпешність (зо мною цього не бувало, але мені так здається). А тим часом тут трапилося так,
