Зробивши це, я вернувся на своє місце.
— Бога ради не кричіть! Сидіть тихо, будьте мужні… я скажу вам усю правду. Вам треба приготуватися, панно Мері, — справа дуже прикра. Тяжко вам буде, та нема чого робити. Ці дядьки ваші зовсім не дядьки вам, а шахраї і страшенні дурисвіти!.. Ну, тепер найгірше сказано! Останнє вже не буде вам таке важке.
Звісно, це страшенно вразило її. Але я вже перейшов найнебезпечніше місце і йшов далі, не зупиняючись. Очі в неї блищали все дужче та дужче. Я оповів їй усе до краю, починаючи з тієї хвилини, як ми підвезли молодого дурня на парохід, та аж до того часу, як вона кинулася біля рундука на шию королеві, а він поцілував її разів шіснадцять, сімнадцять.
Тоді вона схопилася гнівна, обличча їй почервоніло, як зоря.
— Старий поганець! — скрикнула вона. — Ходім швидче! Не можна гаяти ні одної хвилини, ні одної миті! Звелимо вкачати їх у дьоготь та в пір'я і вкинути в річку!..
— Звісно, так і треба… — згодився я. — Але тільки не раніше, як ви поїдете до добродія Лотропа.
— Ах, я й забула. Не сердься за мої слова, прости мене! — промовила вона, положивши на мою руку свою єдвабну ручку та так ласка-
