во, що я відповів: швидче вмру, ніж розсердюся на неї.
— Я й забула про свою обіцянку. Я так схвилювалася. Тепер кажи далі, я більше не буду… Кажи, що мені робити, я все виконаю.
— Добре, — сказав я. — Погане товариство ці шахраї, але я в такому становищу, що хочу-не-хочу, а мушу їхати з ними ще деякий час (через віщо саме, я не скажу вам). Як що ви сполошите тутешніх людей, то вони може визволять мене з їхніх лабетів, — мені буде добре, але єсть іще одна людина, якої ви не знаєте і якій через це станеться велике лихо. Ну. а ми повинні обрятувати її, адже так? Звісно, повинні. Ну, то не будемо ж нікому казати.
Ці слова напутили мене на добру думку. Мені до голови шибнув спосіб визволити себе та Джіма від цих шахраїв: зробити так, щоб їх посаджено до тюрми, а самим швидче втекти. Але я не міг попливти плитом удень, через те я міг здійснити свій план тільки пізно ввечері.
— Панно Мері-Джен, — сказав я, — ось що ми зробимо — тоді вам не доведеться так довго зоставатися у добродія Лотропа. Чи далеко він живе?
— Мало не чотирі милі звідси.
— Чудово! Їдьте туди сьогодні ж, зостаньтесь там до дев'ятьох годин або до половини
