до тих дерев'яних обличчів, з яких нічого не вгадаєш. У вас обличча — мов розгорнена книга, на йому виразно можна читати ваші думки. Невже ви думаєте, що зможете зустрітися з вашими дядьками, як вони підійдуть до вас здоровкатися та цілуватися, і не…
— Годі, годі, облиш! Та, звісно, я поїду зараз же і буду дуже рада. А як же мені сестер покинути самих?
— Про те вже не турбуйтеся. Вашим сестрам доведеться ще трохи потерпіти. Адже шахраї побачуть, що щось не теє як що ви всі поїдете. Мені не хочеться, щоб ви бачилися ні з їми, ні з сестрми, ні з кимсь у городі: аби тільки хтось із їх спитався, як здоров'я ваших дядьків — і ваше обличча вмить вас зрадить. Ні, їдьте з Богом, панно Мері-Джен, я вже з ними впорядкую справу. Скажу панні Сусанні, що ви доручаєте їй переказати ваше привітання дядькам і сказати їм, що ви поїхали на кільки годин одпочити, чи що, або там розважитися та одвідати знайомих, — а вернетеся сьогодні ввечері або завтра вранці.
— Можно просто сказати, що я поїхала одвідати знайомих: я ніяк не бажаю, щоб їм переказувано моє привітання!
— Ну, добре, не будемо. А от іще що: зостається торба з грішми!..
— Ну, то вже пропало, — вони її забрали! Яка ж я дурна була і як хитро видурили вони в мене ці гроші!
