— Ні, помиляєтесь: гроші не в їх.
— Як? У кого ж вони?
— Я сам бажав би знати, та не знаю. Торба була в мене в руках, бо я вкрав її, украв на те, щоб вернути вам… І я знаю, куди сховав її, але боюсь, що тепер уже її там немає. Я страшенно шкодую, панно Мері, шкодую з щирого серця, але їй-бо я зробив яко мога краще, слово чести! Мене мало не піймано з грішми в руках, мені зоставалося тільки сунути їх у перше місце, яке трапилося, і тікати, а місце трапилося не добре.
— О, не лай себе, я цього не дозволю! Значить инакше не можна було зробити, не ти в цьому винен. Куди ж ти сховав гроші?
Мені не хотілося знову викликати в неї сумні думки про її недавнє горе; язику мене не повертався сказати їй таку страшну річ та воскресити перед її очима це мертве тіло в труні з торбою з грішми на животі! Цілу хвилину я не міг вимовити ні слова, нарешті я зважився.
— Як що дозволите, я краще не скажу вам, куди сховав гроші, панно Мері-Джен, а напишу на папірці, а ви можете прочитати в дорозі, як їхатимете до добродія Лотропа. Згожуєтесь?
— О, звісно.
От що я написав: Я положив торбу з грішми в труну. Трапилося це, як ви плакали бі-
