ля покійника пізно вночі. Я стояв за дверима і мені було дуже жалко вас, панно Мері-Джен“.
Очі мої знову сповнилися сльозами; я згадав, як вона плакала там сама-самісінька вночі, а ці чорти спали в її хаті, ганьблячи її та грабуючи. Склавши папірець, я віддав їй і помітив, що очі в неї повні сліз. Вона міцно стиснула мені руку, промовивши:
— Прощавай! Я все зроблю так, як ти звелів, і як що ми ніколи більше не побачимось — знай, що я тебе повік не забуду, буду згадувати про тебе часто та молитимусь за тебе! .
Сказавши це, вона пішла.
Молитися за мене! Як би вона знала мої гріхи, то не взялася б за таку справу. Хоча, я ладен заприсягтись, що вона й тоді не облишила б: така вже в неї ласкава вдача. У неї стало б сили молитися й за Юду-зрадника — чудова дівчина! Розумна, а вже красою та добрістю вона всіх переважить. Я вже більше не бачив її з тієї хвилини, як вона вийшла з цієї хати; я ніколи не бачив її з того часу, але я думав про неї багато, багато разів згадував про її обіцянку молитися за мене.
Мабуть Мері-Джен пішла через задні двері, бо ніхто не бачив, як вона вийшла з дому.
Зустрівшися з Сусанною та з Заячою губою, я спитався:
— Як прізвище тих ваших знайомих, що
