Невже ви думаєте, що вони будуть такі гидкі, щоб поїхати, а вас пустити самих у таку далеку подорож? Ви знаєте, що вони ждатимуть вас. Чудово. Ваш дядько Гарвей духовна особа, адже так? Чудово; — хиба духовна особа схоче одурити шкипера та заставити взяти панну Мері-Джен на парохід? Ви сами знаєте, що ні. Що ж він зробить тоді? Звісно скаже: „Дуже жалко, але треба облишити мої церковні справи на волю долі, бо моя небога була в небезпешності занедужати на страшну pluribus unum, завушниці, то мій обов'язок зостатися тут і підождати який треба час — три місяці, поки виявиться, заразилась вона чи ні. Але все одно, як що ви думаєте, що краще піти й сказати дядькові Гарвеєві…
— Дурниця! Яка радість нидіти тут, коли так весело в Англії? Не кажи нісенітниць!
— Усе таки вам може краще сказати комусь із сусід…
— Слухай, хлопче, ти неможливо дурний… Невже ти не можеш зрозуміти, що ті зараз же підуть і розляпають! Один спосіб — нікому не говорити про це ні слова.
— Може ваша й правда. Робіть, як схочете!
— В усякому разі, мені здається, треба перестерегти дядька Гарвея, що вона поїхала на деякий час, щоб він не турбувався.
— Еге, панна Мері-Джен так і звеліла.
