Минуло три чи чотирі місяці; настала зіма. Я мало не ввесь час ходив до школи, навчився читати по складах, писати трохи і вивчив табличку помноження до того місця, де говориться, що п'ять разів по сім буде тридцять п'ять, — тільки ледві чи долізу я за все своє життя далі. В мене нема хисту до математики, — це вже певно.
Спершу я ненавидів школу, та потроху звик. Як мені вже дуже докучало вчиття, я йшов блукати куди очі; другого дня мені задавали хльосту і це мене робило трохи жвавішим та підбадьорювало. Що довше я ходив до школи, то лекше мені ставало. Так саме звик я трохи й до життя в удови, і воно вже не було мені таким нестерпучим. Звісно, мені все ще здавалося дивним те, що треба жити в хаті та спати на ліжкові і, аж поки настали холоди, я завсігди втікав ночувати в ліс, — це було мені великою втіхою. Старе життя більше припадало мені до серця, але я починав звикати помалу й до нового. Пані Дуглас говорила, що я посуваюся наперед тихою, але певною ходою і що я за останній час став значно кращим хлопцем. Тепер їй уже нема чого за мене червоніти.
Одного ранку за сніданням я нехотя перекинув солянку. Я хотів зараз же вхопити
