пучку соли й перекинути її через ліве плече — так робиться звичайно, щоб прогнати біду, — але панна Ватсон почала зараз же мені вичитувати: „Годі дуріти, Гекльбері, завсігди щось нашкодиш!“ Удова трохи заступилася за мене, але цього мало, щоб одігнати біду, — я це добре знав. Після снідання я вийшов з дому мляво, якось мені погано почувалося, — уже напевне трапиться зо мною щось недобре! Тілько що саме і де? Знав я всякі обереги від уроку, але все це не те. Так я й не силкувався нічого спробувати і ходив похмуро, дожидаючись лиха.
Я пройшов садком і переліз через високий тин. На землі лежав шар снігу, що тільки що йшов, а на йому виразно видко було чийсь слід: видимо хтось прийшов із каменарні, постояв-постояв біля хвірточки в садок і потім обійшов сад навколо тину. Дивно, що воно не пішло в садок замість щоб топтатися на одному місці. Що за оказія? Признатись по правді, мене це дуже зацікавило. Я вже й собі хотів обійти навколо тину та спинився спершу, щоб роздивитися на слід. Спочатку я не помітив нічого особливого, та скоро побачив на лівій підошві слід од хреста, зробленого з гвіздків, щоб прогнати нечисту силу.
Я скочив, як попечений, і кинувся бігти з гори, озираючись що-хвилини, чи не женеть-
