ся що за мною. В одну мить я опинився у судді Тачера.
— Здоров, хлопчику, — як ти задихався! Ну, що, прийшов, звісно, по свої проценти?
— Ні, добродію. Хиба мені щось припадає?
— А як же, за цілого пів-року. Вчора був термін. Щось долларів із 150. Це ж багатство для тебе! Краще дозволь мені положити ці гроші до твоїх шести тисяч, а то як що візьмеш — одразу потратиш.
— Ні, добродію, я нічого не хочу тратити, та й не треба мені цілком ніяких грошей, навіть і тих шістьох тисяч!.. Візьміть їх собі; я хочу подарувати вам шість тисяч і все останнє!
Суддя здивовано подивився на мене. Він нічого не міг зрозуміти.
— Що це значить, хлопчику?
— Не роспитуйте мене, будьте ласкаві, ні про віщо. Так візьмете гроші, чи як?
— Ти мені забив баки, — сказав він. — Чи не сталося часом чого?
— Беріть гроші, Бога ради, й не роспитуйтеся, щоб мені не довелось брехати.
Він пильно подивився мені в вічі.
— Ого-го! Тепер я, здається, зрозумів у чому сила. Ти хочеш продати мені твою власність, а не подарувати. Такий твій справжній замір!
