на погляд негра, — та й росказав, яка в його одежа.
— А як же, бачив! — відповів він.
— Де?
— Он там, біля ферми Сайласа Фельпса, за дві милі звідси. Це негр-утікач, вони його піймали. А що, хиба ти його шукаєш?
— От вигадав! Я наскочив на його в лісі годин зо дві перед цим. Він нахвалявся, що випустить мені кишки, як що я крикну, звелів мені лягти й не ворушитися. Я послухався і з того часу лежав там, боячися вийти.
— Ну, тобі більше нема чого боятися, — зауважив хлопець, — його піймано. Мабуть утік десь з далекого півдня.
— Матиме прибуток той, хто піймав його!..
— Ще б пак! За його обіцяно двісті долларів надгороди. Адже це все одно, що знайти гроші на вулиці.
— Звісно, і я міг би піймати його, як би був більший. Адже я перший побачив його. Хто ж його піймав?
— Якийсь дід, не наш, а чужий, і продав своє право за сорок долларів, бо йому треба було швидче йти звідси і він не міг ждати. Подумайте тільки! Я б уже підождав, скільки хочете, хоч сім років.
— Та й я. Але може його право більше й не варте, коли він його так дешево продав. Мабуть тут щось не гаразд.
