навколішки, але слова щось не йшли до голови. Через віщо ж? Адже все одно даремно силкуватися сховати щось од Його. Та й од себе нічого не сховаєш. Я добре знав, через віщо слова не йдуть мені до голови. Бо я був не щирий, годив і Богові, й чортові, я вдавав, ніби тікаю від гріха, а тим часом на душі в мене був найбільший гріх; я хотів заставити язик свій сказати те, що треба, а потім написати негровій властительці, де він, а в душі я почував, що це брехня, що зовсім не такі в мене таємні заміри, і Бог це знає. Не можно брехати, молячися, в цьому я переконався.
Одно слово, я був страшенно збентежений і ніяк не знав, що мені робити. Коли це в мене майнула думка: напишу я листа, а потім подивимось, чи зможу я тоді молитися, їй-бо, дивно: мені відразу полекшало, немов гора з пліч упала. Я витяг шматочок паперу, оливець і сів писати, радісно хвилюючися. Ось що я написав:
„Панно Ватсон! Ваш негр Джім, що втік од вас — тут, за дві мили од Пайксвілля, у добродія Фельпса. Він його віддасть, як що ви пришлете обіцяну надгороду“.
У мене стало так легко на душі. Я почував себе чистим та вільним од гріха, як іще ніколи зроду. Оттепер я вже можу молитися. Одначе я не взявся до цього за-
