раз же, а відложив папірець набік і знову замислився. Як гарно, що все так склалося! Адже я мало-мало не загинув та не попавсь до пекла. Довго я міркував, пригадуючи мандрівку річкою. Ввесь час ми були з Джімом укупі, я бачив його перед себе що-дня та що-ночі, иноді при місяшному сяєві та в бурю; ми все пливли, розмовляли, співали та сміялись. Але скільки я не думав, ні за що було мені згадати його лихом; навпаки, я згадав, як часто він стояв за мене на вахті, замість щоб мене будити. А який він був радий, як я обрятувався під час туману, або як я вернувся до його в болото після різанини, — та хиба мало ще бувало яких випадків? Він завсігди звав мене голубчиком, пестив, жалував та робив мені все, що тільки міг вигадати доброго. Нарешті згадав я й той час, як я обрятував його, сказавши, що в нас віспа на плиту. Який же він був вдячний! Говорив мені, що я найкращий друг старому Джімові, єдиний його друг на всьому світі… Тут я випадком озирнувся й побачив свою записку…
Я взяв її, подержав у руці, тремтючи з хвилювання. Адже тут рішалася моя доля на віки. Я це знав. З хвилину я міркував, затаївши духа.
— Так ні ж, не можу… Нехай уже краще піду до пекла!…
