ферма; але хоч як я витріщав очі — не побачив ні душі, хоч уже й розвиднилося. Мені тільки сього й треба було. Я навіть не бажав нікого зустрівати поки, а тільки роздивитися на місцьовість. Я так і намірявся прийти туди з того боку, де город, а не з берега. Обглядівши гарненько всю місцьовість, я пішов просто в город. Уявіть собі, — перший, кого я побачив, прийшовши туди, був герцог. Він наліплював на стіну афішу про „нечуване диво“, виставу тільки на три вечори, цілком так, як того разу. Яка нахабність! Я просто наскочив на його, навіть скрикнути не встиг. Він дуже здивувався.
— Здоров! Як ти сюди потрапив? Звідки? — Потім додав радісним задоволеним голосом: — Ну, а де плит? Схований у доброму місці?
— А я хотів був спитатися про те саме в вашої ясновельможности, — відповів я.
Його веселість трохи зменшилася.
— У мене? З якої речі?
— А ось через віщо. Вчора, побачивши короля в цьому шинку, я подумав, що нам не пощастить затягти його додому іще кільки хвилин, поки він витверезиться. От я й пішов блукати городом, щоб якось скоротити час. Якийсь чоловік дав мені десять центів, щоб я поміг йому перепливти човном річку і привезти назад вівцю. Я згодився. Але як ми тягли її до човна і чоловік дав мені подер-
