жати вірьовку, а сам почав її підштовхувати ззаду, вона вирвалася і втекла. Ми за нею. Собаки в нас не було, то нам довелося ганятися за вівцею, аж поки вона знесилилася. Ми її піймали вже на смерканні, і я пішов до плита. Дивлюся — нема його. Ну, думаю, наші напевне вскочили в якесь лихо й одпливли та ще й забрали з собою мого негра, єдиного негра, що зостався в мене на світі. А я бідний опинився на чужині й немає в мене більше нічого, ніякої власности та ніяких способів заробити собі на хліб. Сів я та й заплакав. Усю ніч пробув я в лісі.. Але що ж сталося з плитом у такому разі? А Джім, нещасливий Джім!…
— Чорт би його взяв, я нічого не розумію, се б то не знаю, куди дівся плит. Виходить, що цей старий дурень зробив одну справу і мав за неї сорок долларів, але тоді, як ми знайшли його в шинку, волоцюги вже пропили з ним усі гроши й пограбували його до шнира. Нарешті, привівши його додому вночі й побачивши, що немає плита, я сказав йому: „цей маненький поганець украв нашого плита й покинув нас, попливши далі“…
— Ну, от — кинув би я негра, єдиного свого негра, увесь мій маєток!
— Про це ми й не подумали. Річ у тому, бачиш, що ми звикли дивитися на негра, як на нашу власність, — еге, саме так, хиба мало
