— Лізо! — скрикнула вона. — Дай йому чогось гарячого поснідати, та швидче гляди! Чи може ти вже їв на пароході?
Я відказав, що снідав на пароході. Тоді вона пішла до будинку, ведучи мене за руку, а дитинчата бігли позад нас. Там вона посадила мене на продраний стілець, а сама сіла навпроти на низенькому ослінчикові, взяла мене за руки й заторохтіла:
— Ну, от тепер я можу досхочу надивитися на тебе, а як мені давно цього хотілося! Нарешті дав Бог. А ми ждемо тебе вже днів зо два. Через віщо ти так запізнився, чи не трапилося якого лиха з пароходом, — сів на мілке, чи що?
— Еге, ма-м, парохід…
— Годі, не говори так, називай мене просто — тьотя Саллі. Де ж він сів на мілину?
Я не міг зміркувати добре, що мені відповідати, бо не знав, звідки повинен був прийти парохід, — згори, чи знизу, але часто мені щастить угадувати, так і тепер щось мов сказало мені, що парохід прийшов би знизу вгору, в напрямку до Орлеану. Я зміркував, що мені треба вигадати якесь назвище, або вдати, що я забув його. Коли це мені шибнула до голови щаслива думка.
— Ні, мілина що? Це дурниця, нас це не дуже забарило. А от инше трапилося: у нас розірвався ціліндр.
