— Яким же способом ти так рано снідав на пароході?
Я почув себе дуже ніяково; одначе викрутився.
— Копитан помітив, що я стою на чардаці, та й порадив мені поснідати перед тим, як уставати з пароходу. Він повів мені в каюту за офицерський стіл і я під'їв.
Мені ставало так ніяково, що я слухав її питання неуважно. Уся надія в мене була на дітей. Я думав одвести їх набік і випитати трошки, щоб довідатися нарешті, хто я такий. Але я не міг визволитися ні на хвилинку: добродійка Фельпс усе базікала, не зупиняючись. У мене навіть холодний піт виступив на лобі, як вона сказала відразу:
— Що ж це я плещу дурниці, — адже ти ще нічого не росказав мені ні про сестрицю, ні про кого з наших! Ну, кажи, оповідай усе, що знаєш про їх, про кожного з-окрема: як вони живуть, що роблять, чи здорові, що веліли переказати, — одно слово, все, що згадаєш!
Ну, вскочив я цього разу, здорово вскочив! До цієї хвилини Бог беріг мене, але тепер мене загнано на слизьке — нікуди вже не вискочиш. Я побачив, шо безнадійно тягти далі, треба облишити всі вигадки, ні до чого вони не здатні. От знову випадок, подумав я, коли треба набратись духу і зважитись сказати всю правду. Я вже роззявив рота, але в
