ту ж мить господиня схопила мене за плечі штовхнула за ліжко.
— Дядько йде! — прошепотіла вона, — нахили голову нижче, от так, тепер тебе не видко!.. Не вилазь та не подавай голосу, я його одурю. Діти, не смійте говорити ні слова!
Ну, думаю, от тепер уже я пропав! Та не було чого робити, треба було сидіти тихо та бути готовим до того, щоб стерпіти грозу, як вона вдарить.
Одним оком мені пощастило глянути на старого джентльмена, як він увійшов у світлицю, потім зараз же його затулило ліжко. Добродійка Фельпс кинулася до його.
— Ну, чи приїхав же хлопець?
— Ні, — відказав чоловік.
— Боже милосердний! — скрикнула вона, — і що таке могло статися з їм?
— Не розумію, — сказав старий, — признаюся, мене це таки турбує.
— Турбує! А я просто перестаю щось розуміти! Він повинен був приїхати, а ти розминувся з їм по дорозі, — я знаю напевне, що це так: у мене прочуття.
— Годі, Саллі, я не міг із ним розминутися, ти це знаєш.
— Боже мій, що скаже сестра? Він повинен був приїхати, ти розминувся з їм! Він…
— Ах, не турбуй мене, я й без того турбуюся. Просто не знаю, що й робити. Нічого
