— Це просто, як двічи два — чотирі. Занадто легко! А я мав надію, що ми знайдемо шлях трохи складніший за цей, Геку Фінне!
— Ну, добре! — зауважив я. — Чи не краще буде в такому разі випиляти частину хижки, як я зробив перед тим, як мене зарізано, — пам'ятаєш?
— Еге, це може й краще, принаймні таємничо, турботно й цікаво, — згодився він. — Але б'юся об заклад, що ми можемо знайти спосіб ще складніший. Поспішатися нема чого, будемо придивлятися.
Між хлівчиком та парканом до задньої стіни хлівчика було щось прибудовано з дощок. Воно було завдовшки таке, як і хлівчик але вузеньке, не більше як шість футів завширшки. Двері в його були з південного боку та замикалися колодкою. Том підійшов до казана за-для лугу, понишпорив навкруги і приніс залізний дрюк — той, що їм підважувано покришку. Ним він підняв одну завісу, ланцюг упав; ми ввійшли в середину й засвітили сірник, зачинивши за собою двері. Виявилось, що будівлю тільки притулено до хлівчика, а дверей з неї туди не було; долівка в їй була земляна і на їй валялася ціла купа всякого мотлоху: іржаві лопатки, сапи і нарешті поламаний плуг. Сірник погас, ми вийшли, наділи знову завісу і двері знов були замкнені не гірше, ніж попереду. Том сяв з радощів.
