відьми не докучали йому так довго та вперто. Він так перенявся своїм оповіданням, що забув про своє діло. Том нагадав йому:
— Кому це їжа? Собак годувати, чи що?
Усміх помалу розлився по негровому обличчу, цілком так, як би ви кинули камінець у брудну калюжу.
— Еге, паничу Сіде — відповів він. — Собаку годувати збіраюся. Дивовожну собаку! Хочеш подивитися — яка?
— Хочу!
Я легенько штовхнув Тома.
— І ти ввійдеш туди просто… вдень? Та ж у тебе инший план?
— Правда, а тепер новий.
Що з ним робити? Пішли, хоча мені не дуже це подобалося. Увійшовши в хлів, ми ледве могли побачити щось, так було темно; але Джім був там запевне і міг нас бачити.
— А! Геку! — скрикнув він… — Боже милосердний! Кого я бачу — невже панич Том? Ну, от, так я й знав: я не даремно турбувався!
Тут негр скрикнув, здивувавшися:
— Як! хиба ти знаєш молодих джентльменів?
Звикши до темряви, ми могли вже одрізняти речі. Том здивовано вирячив очі на негра.
— Хто нас знає?
— Та ось цей негр-утікач.
