— Нащо ж нам канава, коли ми хочемо витягти Джіма з-під хліва?.. — відповів я.
Але Том не слухав мене. Він зовсім забув і про мене, і про ввесь світ. Він сидів, зіпертись підборіддям на руку й думав. Нарешті він зітхнув і похитав головою.
— Ні не можно… немає неминучої потреби.
— Якої потреби? — спитався я.
— Щоб одпилювати Джімові ногу.
— Господи помилуй! — скрикнув я. — Справді, немає ніякої потреби! А нащо ж би тобі хотілося одпилювати Джимові ногу?
— Знаєш, адже деякі герої так робили, їм не щастило перепиляти ланцюг, от вони просто одпилювали собі руку. А ногу було б іще пишніше! Але нам треба зректися цього. Та й опріче цього, Джім — негр, він не зрозуміє, нащо цього треба. Не зрозуміє, що так ведеться в Європі, — ні, вже краще ми це облишимо. Але ось що: треба за-для його здобути драбину — ми можемо подрати простирала і лехко з'язати з їх драбину, потім ми пошлемо її запечену в пирозі, — так мало не завсігди робиться. Я їв і гірші пироги…
— Ах, Томе, що ти базікаєш! — зауважив я. — Джімові зовсім не треба ніякої драбини…
— Треба. Ти нічого не тямиш — краще б уже не встрявав! Він матиме драбину з вірьовок неодмінно, — усі в'язні мають.
— Та скажи, Бога ради, що він з нею робитиме?
