вживають власну кров. І Джім може зробити так саме. А як що йому треба буде написати маненьку таємничу записку, щоб сповістити світові, де він мучиться у в'язниці, він може написати її на дні бляшаної тарілки виделкою й викинути тарілку в вікно. „Залізна маска“ завсігди так робив — це дуже гарний спосіб.
— У Джіма нема бляшаних тарілок. Йому приносять їжу в мисці.
— Дарма, ми можемо добути йому тарілку.
— Хто ж розбере, що він там напише?
— Це до діла не стосується, Геку Фінне! Од його вимагають тільки, щоб він написав щось на тарілці і викинув її в вікно. Зовсім і не треба, щоб ти міг що небудь розібрати, — адже здебільшого нічого не можно прочитати з того, що в'язень надряпає на бляшаній тарілці або на чомусь иншому…
— Та яка ж рація кидати даремно тарілки?
— Господи! та це ж не його тарілки, не в'язневи!
— Комусь же вони та належать!
— Ах, та хиба не все одно…
Тут ми почули сурму, що кликала до снідання й пішли до будинку.
Цього ранку я потяг, се б то позичив, простирало та білу сорочку з вірьовки, де сохла білизна. Я знайшов стару торбу, склав туди білизну та вогники. Я зву це „позича-
