вання мені дуже не сподобались. Скажіть, будьте ласкаві, не мати права потягти навіть кавуна, коли трапляється добрий випадок!
Цього ранку, як я вже казав, ми підождали, поки всі візьмуться до роботи і в дворі нікого не буде. Потім Том одніс торбу в будівельну, що була за хлівчиком, а я сів вартувати. Скоро він вийшов звідти, і ми обидва сіли на дровах поговорити.
— Ну, тепер усе впорядкував, — сказав він. — Тільки ось іще треба струменту, та це лехко добути.
— Якого струменту? — здивувався я.
— Звісно якого, щоб підкопувати. Що ж ми його зубами звідти витягнемо, чи як?
— Та ж там є старі поламані сапи та всякий струмент, — він і здасться, — сказав я.
Він глянув на мене з таким жалем, що я мало не заплакав.
— Геку Фінне! Чи чувано, щоб в'язень мав сапи та лопати та всі инші сучасні пристрої в своєму гардеробі, якими він міг би прокопати собі вихід? Ні, я серйозно питаюся тебе: чи є в цьому хоч краплина людського розуму? Який би він був герой після цього? Вже краще тоді йому просто віддати ключ без клопоту. Скажіть! Лопати та сапи! Та їх не зоставлено б ніякому в'язневі, хоч би то був сам король!
— Добре! — згодився я. — Але як що нам
