не треба лопати та сапи, то що ж нам треба?
— Звісно, пару ножів з кухні.
— Щоб ними підкопатися під хижку?
— Звісно.
— Ах, чорт! Адже це нерозумно, Томе!
— Все одно, розумно, чи ні, а так завсігди робиться. Це справжній спосіб. Иншого способу я не знаю, а я прочитав усі книжки, в яких про ці речі писано. В'язні завсігди копають ножами. І зауваж: не завсігди землю, а иноді найтвердішу скелю. Копають вони довго, тиждень за тижднем, без кінця. Візьмемо, наприклад, одного в'язня, що сидів у далекій башті замку Діфа біля марсельського порту. Він усе копав та копав і визволився таким способом. А як ти думаєш, скільки часу він це робив?
— Їй-бо, не знаю.
— Угадай!
— Не знаю… Мабуть місяців півтора.
— А як же! Тридцять сім років!.. І опинився він — де б ти думав? Аж у Китаї!… Оце справді так, як треба! Як би я бажав, щоб долівка в цій нашій фортеці була з твердої скелі.
— Але ж Джім нікого не знає в Китаї…
— Хиба це не все одно? І той, другий чоловік, нікого там не знав. Ти завсігди так робиш: говориш не про головне, а про другорядні дрібниці. Не можеш ти хиба цікавитися головним?
