— Ну, годі, мені все одно, куди він виліз, аби виліз. Та й Джімові, певне, все одно. Тільки ось що: Джім уже занадто старий, щоб ждати, поки йому будуть копати вихід ножем. Не видержить він так довго.
— Дурниця! Видержить! Чи не думаєш ти, що треба буде тридцять сім років, щоб підкопатися під глиняною долівкою?
— Скільки ж часу треба буде, Томе?
— Розумієш, ми справді не можемо тягти діла так довго, як треба було б, бо дядько Сайлас не сьогодні-завтра може одержати звістку з-під Нового Орлеану; тоді він довідається, що Джім зовсім не звідти і найсамперед надрукує про його оповістку або щось таке, — через те ми не можемо копати так довго, як би треба було. По правді на це треба було б ужити років зо два, та ми не можемо. Становище таке непевне, що я раджу зробити ось що: викопати вихід справді яко мога швидче, а потім ми умисне вдамо проміж себе, ніби ми копали тридцять сім років. А тоді, як буде якась небезпешність, ми зараз же всі вкупі втечемо. Здається, це буде найкращий спосіб.
— Ну, тут принаймні розум є, — сказав я. — Вдати — нічого не варто, та й безпешно. Я навіть ладен удати, що ми копали аж півтораста років, — це мені ні трішечки не важко. А поки я піду блукати біля кухні, може мені пощастить поцупити пару ножів.
