тися не тридцять сім років, а гляди, що й тридцять вісім, — сказав я.
Він не відповів ні слова, тільки зітхнув. Скоро він зовсім облишив копати. Я знав, що він думає.
— Все це даремно, Геку, робота не ладнається. От як би ми справді були в'язні, тоді б вона наладналася, бо перед нами було б багато років і поспішатися було б нікуди. Нам доводилося б копати всього по кільки хвилин на день у той час, як заступають нові вартові, і ми не натрудили б собі пухирів, так би й працювали собі помалу рік за роком, та й зробили б справу як треба. Але тепер ми не можемо баритися, треба швидко зробити діло, не можно гаяти часу. Ще одну нічку так попрацювати, і нам довелось би потім одпочивати цілий тиждень, щоб погоїлися пухирі на руках. Раніше й до ножа не торкнувся б.
— Що ж нам робити, Томе?
— А ось що. Правда, це не по закону, не морально, і я б цього дуже не бажав, але нам зостається тільки один спосіб — копати сапами, а тим часом удавати, ніби це ножі.
— Оце розумно! Нарешті ти схаменувся, Томе! — зрадів я. — Сапою й треба копати. А вже морально це, чи не морально — на мою думку це шеляга не варт. Коли я збіраюся викрасти негра, або кавун потягти, або книжку
