мислившися та знімаючи шматочки лою з свічки; нарешті тихенько повернувся й замислено почав сходити вгору по східцях, кажучи сам до себе:
— Їй-бо, ніяк не можу згадати, коли ж це я їх позатикав!… Я міг би довести їй тепер, що я цілком не винен у тому, що речі позникали. Ну, та дарма, нехай уже так зостається. Я думаю, що це все одно не помоглось би.
Бубонячи щось до себе, він поплентався нагору; ми теж скоро пішли з погріба. Гарний був дідок!
Том страшенно турбувався, що нам робити з ложкою. Він казав, що неодмінно треба добути ложку, і почав думати. Як він вигадав способа, він сказав мені його, і от ми пішли вартувати біля кошика з ложками, аж поки з'явилася тьотя Саллі. Том при їй почав рахувати ложки, одкладаючи їх набік одну за одною, а я… нишком потяг одну.
— Одначе, тьотю Саллі, і тепер тільки дев'ять ложок, — сказав він.
— Іди гратися й не докучай мені! — відповіла вона. — Я краще знаю, бо сама їх порахувала.
— І я рахував їх разів зо два, тьотю, і ніяк не можу нарахувати більше, як де'вять.
Терпець їй нарешті увірвався. Але, звісно, вона знову почала рахувати ложки.
— Що за лихо! Знову їх тільки дев'ять! — скрикнула вона. — А щоб вони всі зслизли, кляті! Порахую ще раз!
