Ну, звісно, ми таки досягли свого й запекли драбину в пиріг. Але роскажу вам усе поряду. Другої ночі ми подерли все простирало на вузенькі смужки, звили їх укупі і ще перед світом ми вже мали чудову вірьовку. Ми вдали, ніби ми вжили на те, щоб її зробити, аж дев'ять місяців.
Вранці ми однесли її в ліс, але виявилось, що вона не влазить у пиріг. Ми її зробили з цілого простирала, то вірьовки стало б хоч і на сорок пирогів, та й ще зосталось би досить у юшку, в ковбасу і ще в яку хочете їжу. Одно слово, цілий обід можно було б зварити.
Та й нащо нам стільки! Все зайве ми викинули. Ні одного пирога ми не пекли в нашій мисці, боячися, що вона ростопиться на вогні, але у дядька Сайласа була чудова мідяна сковорідка, — він нею дуже пишався, бо вона належала комусь із його предків. Цю сковороду з гарним довгим дерев'яним держалном привезено з Англії вкупі з Вільгельмом Завойовником на „Мейфлауері“, чи на иншому якомусь старому кораблі, і сховано на горищі вкупі з старими горщиками та з усяким мотлохом, не через те, щоб це все було чогось варте, — по правді сказати, воно ні до чого не було здатне, а через те, що це — священні згадки.
От ми й потягли цю сковороду нишком та й однесли її в ліс; але з першими пиро-
