командувати, краще за когось иншого. Він був до всього митець, за що брався.
Наш прохід був досить широкий, одначе не такий, щоб можно було протягти крізь його камінь; та Джім узяв сапу і скоро поширив його скільки було треба. Том назначив літери гвіздком, а Джім почав їх видовбувати гвіздком та молотком, що витяг собі у мотлосі за хлівчиком. Том звелів йому працювати, аж поки згорить уся свічка, а потім він може лягти, — камінь треба сховати в матрац і спати на йому. Ми допомогли Джімові надіти ланцюг на ніжку з ліжка, а сами теж лагодилися йти спати. Коли це відразу у Тома майнула нова думка.
— А що, Джіме, чи єсть у тебе тут павуки?
— Ні, Бог милував, паничу Томе!
— Добре, ми тобі здобудемо кільки.
— Бог з тобою, серденько, мені не треба павуків… Я їх страшенно боюся! Як на мене — грімуча змія — і та краща.
Том знову замислився.
— Це дуже гарна думка, — промовив він нарешті. — Треба це влаштувати. Еге, неодмінно треба, це буде дуже до речі. Чудова думка! Де ж ти її держатимеш?
— Кого держатиму, паничу Томе?
— Звісно, грімучу змію.
— Боже милосердний, паничу Томе! Та як
