тити про Джіма в газетах у Сен-Луї та Новому Орлеані. Як він згадав про газети в Сен-Луї, то мене проняло холодним потом — я зрозумів, що не можна гаяти часу. Том згодився зо мною, тільки, каже, тепер ще треба анонімних листів.
— А то ще що? — спитався я.
— Пересторога комендантові та тюремникам, що має статися щось недобре; це робиться всякими способами. Завсігди хтось шпигує навкруги й росказує тюремному комендантові. От як Людовик XVI лагодився втекти з Тюльєрі, то про це росказала одна наймичка. Це дуже гарний спосіб, анонімні листи теж не погано. Ми вживемо обох способів. Звичайно робиться так, що мати в'язнева віддає в'язневі свою одежу, а сама надіває його й зостається за його в тюрмі, а він утікає в її одежі. Так і ми зробимо.
— Слухай, Томе, але нащо ж перестерігати когось про те, що ми маємо зробити? Нехай вони сами догадаються, це вже їх справа!
— Еге, я знаю. Тільки на цих людей не можна здатися; вони з самого початку дали нам цілковиту волю. Вони так усім вірять та такі неуважні, що запевне нічого й не помітять. Як що ми не перестережемо їх, — ніхто й не подумає нам перешкожати і після всієї нашої праці — Джім утече спокійно, зовсім без клопоту. Хиба ж то добре?
