— На мою думку, — відповів я, — так було б найкраще…
— Дурниця! — крикнув він роздратовано.
— Хоча не буду сперечатися. Роби, як знаєш — мені однаково. Як же нам зробити з цією наймичкою? Де її взяти?
— Ти будеш наймичкою. Іди вночі й потягни в негритянки сукню.
— Алеж, Томе, знімуть галас другого ранку, адже в неї тільки одна сукня й є!…
— Знаю, але тобі треба буде її всього на чверть години, тільки однести листа й сунути його під двері.
— Ну, добре я це зроблю, але чи не міг би я однести листа в своїй власній одежі?
— Тоді ти вже не скидатимешся на наймичку, адже так?
— Це правда, але ж ніхто, не побачить у темряві, на кого я скидатимусь…
— Це до справи не стосується. Нам треба одно: виконати свій обов'язок сумлінно й не думати про те, побачить нас хто-небудь, чи не побачить. Невже ж у тебе немає ніяких принціпів?
— Ну, добре, не сердься, я буду наймичкою. А хто ж Джімова мати?
— Я його мати. Потягну на який час сукню в тьоті Саллі.
— Так тобі доведеться зоставатися в хлівчикові, як Джім утече?
