— Не на довго. Я наб'ю соломою Джімову одежу, так ніби це його передягнена мати, а Джімові віддам сукню тьоті Саллі і втечемо вкупі.
І ото Том написав анонімного листа, а я потяг уночі сукню в негритянки, убрався в неї й сунув листа під двері — так, як звелів мені Том. От що було в листі написано:
„Бережіться, наближається лихо. Пильнуйте дуже. Невідомий друг“.
Другої ночі ми наліпили на двері малюнок, що Том намалював кров'ю. Намальовано на йому було череп та кістки, положені навхрест; а другої ночі наліпили намальовану труну на задні двері. Дома всі переполохалися; усі поперелякувались так, ніби будинок був повен духів, що ховаються по всіх кутках, під ліжками та стогнуть у повітрі. Стукнуть двері — тьотя Саллі схопиться з переляку й кричить: „ух!“; упаде щось додолу — вона знову скрикує: „ух!“; торкнешся до неї ненароком, — теж скрикне. Ні нащо вона не могла дивитися просто, на місці їй не сиділося, все уявлялося, що хтось стоїть ззаду, — і так вона все без перестанку крутилася та скрикувала: „ух!“. Спати лягати вона боялася, сидіти вечорами теж боялася. Том казав, що справа складається дуже добре, він і не сподівався, щоб так чудово сталося. „Ну, а тепер, каже, візьмемося до найголовнішої штуки!“ І ото
